«Поводир»: Бо все у світі вірою живе
- Тематика:
- Публікація:23.11.2014
- Переглядів:1239
- Джерело:
Але давайте про «Поводиря». Олесю Саніну тут вдалось все. Неймовірна детективна історія на фоні страшних історичних подій. Картинка – сильна як акторською, так операторською роботою. Дивишся і не віриш своїм очам – що це знято нашими і в нас.
В сюжеті переплітається низка незаперечних історичних фактів, про які ми давно знаємо і котрі наш кінематограф до цього не спромігся зняти якісно. 30-ті роки, Україна в час сталінського режиму, людей вбивають без суду і слідства. Події у фільмі плавно переходять у часи Голодомору. Але всі ці події - лише фон. Основним в своєму фільмі Санін виносить історію останніх українських кобзарів. Адже в 1933 році радянська влада комплексно підійшла до винищення українського народу і вбивала не лише фізично, але й морально.
«Поводир» - історія вбивства українського кобзарства, свідком якого став американський хлопчик. Він і розповідає, як долею обставин став поводирем в одного зі сліпців. З’їзд кобзарів до Харкова у 1933, який Санін використовує в сюжеті, історичний факт. Совєти боялись лірників, адже ті були живими носіями всенародної свідомості. Тому зібрали їх хитрістю в Харкові, а потім розстріляли. Та «Пісня не козак – її не вб’єш» говорить один із головних героїв Іван Кочерга своєму юному поводирю Пітеру.
«Поводир» – ілюстрація української історії, яка виживала лише на вірі. Саме про неї весь фільм говорить сліпий кобзар. Адже не хлопець веде сліпого. Насправді сліпий вчить виживати і іти далі малого. У створенні фільму взяли участь три українські письменники. Хоч і задумав сюжет режисер Олесь Санін, першою переписала письменниця Ірен Родобудько, і в друге переписав Олександр Ірванець, а в епізоді знявся Сергій Жадан.
Фільм унікальний тим, що вперше в Україні до участі в кінопроцесі запросили аж до півсотні незрячих людей. Окрім незрячих акторів, у кіноісторії можна почути і побачити гру справжніх лірників та кобзарів зі Львова, Сумщини та Луцька. Маленького поводиря зіграв американець українського походження Антон Грін. Сліпого кобзаря Кочергу – український актор Станіслав Боклан. Безперечно його персонаж найсильніший в «Поводирі». Практично весь акторський склад фільму дуже майстерний, без старих затертих облич. Трохи дратує гра співачки Джамали, котра,здається, більше кривляється, аніж зображає трагедію.
Немає великого значення – чи отримає «Поводир» Оскара. Адже для західного глядача – це лише красива картинка з сумною історією. Хіба, якщо хтось з іноземців загляне глибше, то отримуємо відгуки типу: «ми тепер зрозуміли, що ви там робили на Майдані. Чому ви такі дивні люди. Які в ХХІ сторіччі готові брати камінь, пляшку з запальною сумішшю і голими-босими із дерев’яним щитом іти на армію»(за матеріалами «Радіо Свобода»).
«Поводир» найважливіший в українському кіноконтексті. Адже фільм доводить – що в Україні існує якісний мейнстрім. Кіно, яке не вимагає для перегляду особливих зусиль, кіно, що рефлектує з глядачем напряму. Адже це знято нами і про нас. Один з фінальних сцен «Поводиря» – кобзарів везуть в товарняку на розстріл. Хтось затягує пісню, починає співати весь вагон. Згадується кадр з фільму «Сибірський цирульник» Нікіти Міхалкова, жахливого українофоба, котрий все ж свого часу спромігся зняти кільки сильних стрічок. Там теж товарняк, теж засудженні, теж пісня. Момент пробиває до сліз, стає боляче. У випадку «Поводиря» – стає просто невиносимо. Це про чуже і своє кіно. Про просто мистецтво та ілюстрацію наших страждань. Добре, що ми почали про них говорити, добре, що навчились їх екранізовувати, тепер залишилось лише з ними покінчити…