Меню
Ой ні, ще рано думати про все
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що – ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорій Савич! – тихо шепочу
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. – Біда,– каже Григорій Савич.–
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!
– Диви, дива! – Дивується трава.–
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
– Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.

Коментарі

avatar