- 02.04.2011
- 1245 Переглядів
Ти знаходишся поруч, але все ще так далеко. Здається – протягнути руку, і все, будемо поруч. Мрії, це всього банальні мрії…
Мені треба було давно зрозуміти, що все не так. Мені треба було давно побачити те, що завжди було поруч, а не думати, мріяти, жити тим, що мав. А що ж я мав? Нічого. Абсолютно нічогісінько! Як хворій людині прописують заспокійливе, так я сам собі прописав крихти безґрунтовної, банальної надії… Надія! Яке сильне слово! Воно наділяє кожного, хто має її, рожевими окулярами, котрі чіпляються за нашу шкіру, очі, душу міцними вузлами, зруйнувати котрі може лише випадок. Я написав, що це сильне слово? Та ні, воно слабке, безпідставне, саме воно майже зруйнувало мене з середини, не запитавши навіть, чи хочу я далі жити. От і перевірив на собі силу слова! Краще б довірився старим людським словам. Я чіплявся за такі безглузді і дурні думки у своїй підсвідомості, що самому зараз, за сімнадцять кроків від тебе, стало смішно.
Так, я йду. І йду, не для того, щоб повернутися… Я бажаю. Бажаю справді жити, проте лише для того, щоб побачити твої очі, сповненні радості, щастя. Та є єдина річ, котру я там не побачу – себе, частину своєї душі. Знай – я тебе кохаю. Та щоб не трапилося далі – це лише частина мого життя. Вже не твого. Ти маєш почати все спочатку. А я… Я не бажаю. Мені набридло. Мені залишився один крок – і все… і все…
Стою на краю прірви. Легкий вітерець дихає мені в обличчя, нагадуючи приємні миттєвості життя. Вода, що гуркотить десь у далечині, не здогадується, що у неї сьогодні на бенкет буде на одну душу більше. Я відчуваю тебе скрізь: в повітрі, воді, ба навіть у своєму серці. Воно ніколи нічого не забуде, навіть у іншому світі, у іншому Всесвіті, у іншій порожнечі…
Мрія… Банальна мрія бути разом. Як шкода, що вона - лише частина загальнолюдської ілюзії. Ти ніколи про це не дізнаєшся… Ти мовчатимеш і далі, коли проходитимеш пусті дзеркальні коридори. Ти мовчатимеш і тоді, коли Земля стане місцем порятунку та тиші… Ти мовчатимеш і тоді, коли… коли я піду…
Крок, залишився один лиш крок. Протягнута рука не принесе порятунку, вона лише змінить умови кінця, фіаско, епілогу… Моя адреса тепер бескінечність. Твоя адреса – невагомість. Посміхнись! Я не з тобою! Це не може не бути приводом для радості...
Між нами – сотні людських сердець, вітрів, та гір… Проте я не далеко, а поруч. Від тебе я лиш на сімнадцять кроків.
Мені треба було давно зрозуміти, що все не так. Мені треба було давно побачити те, що завжди було поруч, а не думати, мріяти, жити тим, що мав. А що ж я мав? Нічого. Абсолютно нічогісінько! Як хворій людині прописують заспокійливе, так я сам собі прописав крихти безґрунтовної, банальної надії… Надія! Яке сильне слово! Воно наділяє кожного, хто має її, рожевими окулярами, котрі чіпляються за нашу шкіру, очі, душу міцними вузлами, зруйнувати котрі може лише випадок. Я написав, що це сильне слово? Та ні, воно слабке, безпідставне, саме воно майже зруйнувало мене з середини, не запитавши навіть, чи хочу я далі жити. От і перевірив на собі силу слова! Краще б довірився старим людським словам. Я чіплявся за такі безглузді і дурні думки у своїй підсвідомості, що самому зараз, за сімнадцять кроків від тебе, стало смішно.
Так, я йду. І йду, не для того, щоб повернутися… Я бажаю. Бажаю справді жити, проте лише для того, щоб побачити твої очі, сповненні радості, щастя. Та є єдина річ, котру я там не побачу – себе, частину своєї душі. Знай – я тебе кохаю. Та щоб не трапилося далі – це лише частина мого життя. Вже не твого. Ти маєш почати все спочатку. А я… Я не бажаю. Мені набридло. Мені залишився один крок – і все… і все…
Стою на краю прірви. Легкий вітерець дихає мені в обличчя, нагадуючи приємні миттєвості життя. Вода, що гуркотить десь у далечині, не здогадується, що у неї сьогодні на бенкет буде на одну душу більше. Я відчуваю тебе скрізь: в повітрі, воді, ба навіть у своєму серці. Воно ніколи нічого не забуде, навіть у іншому світі, у іншому Всесвіті, у іншій порожнечі…
Мрія… Банальна мрія бути разом. Як шкода, що вона - лише частина загальнолюдської ілюзії. Ти ніколи про це не дізнаєшся… Ти мовчатимеш і далі, коли проходитимеш пусті дзеркальні коридори. Ти мовчатимеш і тоді, коли Земля стане місцем порятунку та тиші… Ти мовчатимеш і тоді, коли… коли я піду…
Крок, залишився один лиш крок. Протягнута рука не принесе порятунку, вона лише змінить умови кінця, фіаско, епілогу… Моя адреса тепер бескінечність. Твоя адреса – невагомість. Посміхнись! Я не з тобою! Це не може не бути приводом для радості...
Між нами – сотні людських сердець, вітрів, та гір… Проте я не далеко, а поруч. Від тебе я лиш на сімнадцять кроків.