Меню
Зміст роботи
Вступ
Розділ ІІ. Зміни рівня життя місцевого населення після Жовтневої революції
Розділ ІІІ. Голодомор 1932-33 років
Висновки
Список використаної літератури та джерел
Завантажити роботу

У 2015 році минає 193 рік з того часу, як в історичних документах вперше згадується село Кларівка ( з 1946 року – Круглоозерка). На початку ХІХ століття уряд Російської імперії дуже активно заселяв південні території, які були приєднані в результаті російсько-турецької війни 1768 – 1774 років. Царський уряд почав роздавати землі Нижнього Подніпров’я поміщикам. Так було започатковано тут велике дворянсько-поміщицьке землеволодіння. Поміщиками Херсонщини стали французи Потьє, Рувьє, Вассали, Сен-При, де Полиньяк. Їм належали землі в Дніпровському уїзді. Значний внесок у розвиток економіки Півдня, зокрема села Круглоозерки, внесли французькі підприємці Рувьє та Вассали. На цих землях вони почали вирощувати сільськогосподарську продукцію, яку у великій кількості відправляли на внутрішній та зовнішній ринки. На території Херсонщини освоювалися величезні масиви цілинних степів. Досить прибутковим заняттям було скотарство. У таких поміщицьких економіях запроваджувалися нові – капіталістичні методи господарства. У 1805 році указом імператора Олександра І француз-емігрант герцог Ришельє Арман Еммануель де Плессі був призначений губернатором Новоросійського краю з резиденцією в Одесі. Новий губернатор прибув до місця призначення зі своєю командою. Це була перш за все французька аристократія, яка тікала від Великої Французької революції 1789 року. У 1805 р. Ришельє був призначений також військовим губернатором Херсона. Товаришем і помічником герцога Ришельє, який супроводжував його по новому призначенню був Радник Комерції та Кавалер усіх гільдій Вільгельм Рувьє. Вільгельм Рувьє згадується як відомий селекціонер по розвитку нових порід у вівчарстві, але більше він відомий як ідейний керівник найчисельнішої в Європі масонської ложі „Три Зірки”. Перед від’їздом на нове місце призначення герцог Ришельє та Вільгельм Рувьє побували на аудієнції в Олександра І. Результат її був просто казковий, щедрість російського імператора у відношенні до Вільгельма Рувьє була необмеженою. Олександр І дарував йому землі, територія яких складає землі сучасного Чорноморського заповідника, більшу частину сучасного Голопристанського, частину Скадовського й Цюрупинського районів Херсонської області, а також острів Джарилгач, Тендрівську косу, землі в Криму у районі Судака й Фороса [ 13 ]. Вільгельм Рувьє був одружений з Кларою Одинетт, яка народила йому трьох доньок: Софію, Зою та Клару. (Додаток А ). Родина Рувьє зуміла прижитися на новій батьківщині, а також нажила великі статки. Голова сім’ї почав активно займатися розведенням довгорунних овець, яких завозив з Іспанії. Вівці чудово пристосувалися на новому місці. Невдовзі Вільгельм Рувьє почав продавати вовну за кордон, тому уся Європа ходила в бостоні з нашої чорноморської вовни. .Після смерті Рувьє управлінням економії зайнялася його дружина - Клара Рувьє (Одинетт) та чоловік старшої доньки Софії – Рене Осипович Вассал. Він був також французьким дворянином, інженером за професією, працював управителем маєтку Рувьє. Нові власники набагато збільшили кількість овець, поліпшили їх породу. Вони збудували в Херсоні на березі Дніпра вовномийні підприємства, котрі підвищували її якість.

У 1855 році Херсон, дякуючи Вассалам, став центром вовномийної промисловості у Європі. Чому саме Херсон? Існувало два фактора, які сприяли цьому. По-перше: вовну доставляли з уїздив губернії по воді. По-друге: низький вміст солі в дніпровській воді. У 1846 році на Карантинному острові було споруджено 9 вовномийок. На них працювали близько 3 тисяч херсонців. Щорічно вони переробляли до 200 тисяч пудів (3200 тон) вовни на суму 568 тисяч карбованців. Спочатку власники вовномийок Вассал та Аллар стикнулися з не хваткою робочої сили. Тому підприємці пустили в хід приманки: святкування перед відкриттям та закриттям робочого сезону за власний рахунок. Коли кількість робітників перевищила попит - свята відміняли, плату зменшували.

Родині Вассалів належали села Софіївка, Олексіївка (Лазурне), а також будинки в Херсоні та Одесі. Вассали мали невеликий молокозавод, де навіть виготовлявся сир з ослячого молока. Також їм належав ковбасний завод, на якому виготовляли ковбаси з конини та добавляли туди горіхи. Від шлюбу Софії Рувьє та Рене Вассала народилося четверо дітей:Євгеній, Володимир, Олександр, Софія. Саме вони через деякий час стали спадкоємцями всіх статків родин – нащадків Вільгельма Рувьє. Євгеній був неодружений, тому спадкоємців не залишив. Олександр та Софія померли. Володимир Вассал та його дружини Шарлотта Карлівна (власниця села Дудчани) мали двох синів – Олексія та Рене. Середня донька Вільгельма Рувьє Зоя вийшла заміж за дворянина Петра Андрійовича Марі. Він був власником виноградників у Криму, йому належали села Новомиколаївка та Михайлівка Скадовського району, будинки в Херсоні. Петро Марі почав успішно займатися розведенням устриць в помісті Кларівка (Круглоозерка). Він досяг гарних результатів, а на карті з’явилася нова назва. Одне з безіменних озер отримало назву Устрічне. (Додаток Б). Устриці, вирощені в Кларівці, продавалися не тільки в Росії, а й ішли на експорт. У 40-х рр.. ХІХ ст. на Тендрівській косі Петро Марі та Рене Вассал побудували завод по переробці риби, залишки якого збереглися до цих пір. Поруч з Устрічним озером знаходилися солеварні. Вирощену сіль продавали до Росії. Територія, на якій добували сіль, була відокремлена від моря дамбою. Водою заповнювалися спеціальні чеки. Це були невеликі за розмірами квадратні ділянки, огороджені дерев’яними валиками. Тут вода випаровувалась, а сіль залишалася. Потім сіль згортали в великі кагати, довжина яких була до 10 метрів, а висота становила 3 метри. На березі моря був невеликий порт. Сіль грузили на баржі, пароплави і відправляли на продаж. Існував цей соляний промисел до 1940 року. У середині ХІХ ст. вже онуки Рувьє – Євгеній, Володимир, Олександр будують в Кларівці цегельний завод. До цих пір збереглися вироблені на цьому заводі цеглини. Їх мітили буквою „К”. Ця цегла мала добру якість і славилася на всю округу. Займався цим промислом цегельник Орлов Микита. У 40-х рр. ХХ ст. це ремесло було занедбане, на місці, де добували глину, утворилося озеро. Воно стало називатися Цегельне. Через деякий час дружина Петра Марі - Зоя Рувьє померла при пологах, а він вдруге одружився з Варварою фон Гольц. Після смерті Петра Марі, родина Васалів, щоб не дробити спадок, купує його вдові землі неподалік сучасного села Новочорномор’я Голопристанського району.Молодша донька Вільгельма Рувьє – Клара, вийшла заміж за Карла Івановича Потьє. Він був дуже освіченою людиною, займав посаду ректора першого цивільного інституту Шляхів Сполучення в Санкт-Петербурзі. Займався будівництвом набережних в Петербурзі, будував верфи й дороги в Севастополі. Молоде подружжя насолоджувалося столичним світським життям, відвідувало бали і , мабуть, зовсім не планувало повертатися до невеликого села Кларівки, яке загубилося в південних степах та належало Кларі за батьківським заповітом й було назване на її честь. Можна припустити, що Клара Потьє відвідувала світські раути поруч зі своїм відомим сучасником О.С. Пушкіним. Але в 1836 році Клара несподівано помирає, а її чоловік Карл Пот’є приїздить до села, названого на честь покійної дружини, і в Кларівці, сумуючи за дружиною, проводить залишок свого життя. Він створив в Кларівці на місці колодязів прекрасне Кругле озеро, яке існує й зараз. (Додаток Б). Карл Потьє був гарним господарем, запроваджував у себе в маєтку нові методи господарювання, виписував іноземну техніку. 1855 року 4 березня в Кларівці Таврійської губернії помер від водянки Карл Потьє, який був сповіданий. Після його смерті село, згідно заповіту Клари Потьє, відійшло до родини її сестри – Васалів. 14; 1 – 3 ].

Перших жителів села Кларівки – селян-кріпаків пан Рувьє завіз з Київської, Орловської та Полтавської губерній. У сучасній Круглоозерці й досі поширені перекази про те, як пан виміняв п’ять кріпацьких родин на собак і привіз цих людей у якості дворової прислуги. Це були сім’ї Бардачових, Гапонових, Міхєєвих. До цих пір багато людей в селі Круглоозерка мають ці прізвища. У „Економічному описі” села зокрема визначено, що в селі Кларівці в 1850 році існувало два вітряних млина, в яких при зручному вітрі мелють до 40 четвертей зерна на добу. Мірошником був німець Фрасс. Якість „фрассівського” борошна була відома й за межами села, до млинів приїздили молоти з інших місць. У архівних документах знайдено план панської садиби [ 14 ]. (Додаток В). Єдина споруда, яка дійшла до нашого часу – це приміщення водокачки, яке на плані розташоване в центрі. Збудована вона на совість, адже , навіть, сучасне розпаювання колгоспного майна не вплинуло на неї. Коли жителі села Круглоозерка захотіли зруйнувати і розібрати на каміння колишню водокачку, то нічого не змогли зробити. Стіни й фундамент настільки міцні, що їх неможливо зрушити.

У 1850 р. в селі були такі будівлі: дім господарів із земельної цегли, довжиною 18 м і шириною 5м, людських хатин – 6, приміщень для складу землеробських знарядь – 4, екіпажний сарай – 1, цегельний сарай – 3, конюшня – 1, селянських хатин – 17, збудованих із земляної цегли, покритих землею, очеретом, соломою. (Додаток Д). Постачання води проводилося з 35 глибинних криниць від 2 до 8 сажень. В них вода прісна з невеликими домішками соляних часток. Записані при селі Кларівці за генерал-лейтенантом Потьє селяни займалися землеробством, а окрім цього виплітали полотна і сукно для побуту. У широкому вжитку були вишиті домоткані рушники., прикрашені рослинним орнаментом. Більшість своїх потреб селянські господарства задовольняли самі. Сорочки, запаски, шаровари виготовляли з льняної та конопляної пряжі, іноді з вовни. Жіночі сорочки шилися з чотирикутним викотом для шиї, корсетка – також з викотом. Поширені були кожушки, пальта, косоворотки, жилетки та картузи. Традиційно, головна промисловість полягала в поліпшенні Іспанської породи овець та іншої рогатої худоби, а також коней. Збут проводився через іноземні порти, а прибуток складав 30 тисяч карбованців сріблом. Автори, вивчаючи „Економічний опис Кларівки” (1850 р.) та довідник „З історії заселення Херсонщини” зробили таке відкриття, що Вассали почали займатися виведенням нових порід худоби ще раніше від Фальц-Фейнів в Асканії – Новій. Про це свідчить той факт, що перше стадо тонкорунних овець було завезено Рувьє та Вассалом в 1803 р. У 1820 р. у володіннях цих поміщиків на морському узбережжі в Дніпровському повіті нараховувалось вже 37 тис. мериносів. У степу знаходилося 15 вівчарень. Це були сараї, збудовані з земляної цегли та покриті очеретом. Щодо Фальц-Фейнів, то в 1828 р. герцог Фердинанд Ангальт-Кеттен отримав землю в Таврійській губернії, а німецький колоніст, а потім поміщик Фейн, купив у 1856 р. у герцога маєток Асканію-Нова і тільки з другої половини ХІХ ст. почав активно займатися вівчарством.

До панської економії прибували селяни з таких губерній: Орловської, Полтавської, Чернігівської, Курської. Деякі з них тут знаходили свою долю. Новонароджених називали на честь святих, дні яких відзначалися в тому, чи іншому місяці. Імена обирали в святцях. Наприклад, у грудні святкували день Варвари, тому дівчаток, котрі народилися в цей період, називали Варварами, а в січень – Тетянами. Серед жіночих імен дуже часто давалися: Наталія, Єфросинія, Анна, Агафія, Явдоха, Анастасія, Марія. Чоловічі: Андрій, Іван, Василь, Микола.

Панам Вассалам належав фруктовий сад з різними сортами дерев: груш, яблунь, слив, черешень, вишень, абрикосів, персиків. Це було досить ризикованим заняттям у нашій степовій місцевості, як і взагалі заняття землеробством, так як ґрунти були глинисті й піщані. Після революції 1917 року сад існував ще деякий час, а потім був занедбаний новою радянською владою. Розводили в невеликій кількості виноградну лозу. Після скасування кріпацтва у 1861 р. селяни отримали особисту свободу й право вільно розпоряджатися своїм майном. Селянам надавалося право викупу садиби і по угоді з поміщиком – польового наділу, до здійснення цього вони іменувалися тимчасовозобов’язаними селянами. Згідно з „Місцевими положеннями” [14; 220] кларівські селяни отримали в наділ 294 десятини ріллі, 149 десятин толоки, 28 десятин землі під будівлями. У 1871 р. число десятин землі в Кларівці: під будівлями – 9,5, польової – 452 десятини. Поки селяни не могли викупити землю, за користування нею вони несли повинність – 1 крб. з десятини. Згідно з даними 1877 р. ревізських душ в селі проживало 81 чол., зібрано врожаю озимих – 568 четвертей [ 9 ]. На ревізьку душу приходилося 5,0 десятин землі.

Дуже цінним джерелом вивчення історії населених пунктів є церковні метричні книги. На жаль, метрична книга Кларівської На сторінках цієї книги найчастіше зустрічаються прізвища Бардачових, Міхєєвих, Косенків, Гапонових, Овчиннікових, Кирпець. Вказано їх соціальний стан – селяни та тимчасовозобов’язані ( після реформи 1861 року). Кларівську Успенську церкву відвідували прихожани з сусіднього села Новософіївки. Також відвідували церкву та хрестили в ній своїх дітей військові Одеської бригади прикордонної стражі, яка була розташована в селі Іванівці, про що свідчать записи про хрещення. Кларівський священник Микола Гайдуковський вів реєстрацію смертей, вказував причину смерті та вік померлих. Із записів видно, що за 1876 рік у селах Кларівка та Новософіївка померло 17 дітей віком від 5 до 10 років через дуже небезпечну тоді дитячу хворобу дифтерію (заволоки). Маленькі діти до 3-х років помирали від „младенческої” хвороби. Двоє жінок померло від пологів, двоє чоловіків від падіння з коней, а в основному дорослі помирали від старості [ 15 ].

У другій половині ХІХ ст., коли на Півдні України почали активно розвиватися капіталістичні відносини, селяни з інших губерній прибували в пошуках роботи до панських економій. Працювали вони по контракту влітку, а на зиму, отримавши гроші, поверталися до своїх домівок. Великим ринком найманої робочої сили була Каховка. Каховський ярмарок відкривався 9 травня і збирав до 30 тис. чоловік. Робітники приходили з сусідніх губерній: Орловської, Курської, Київської, Чернігівської, частіше групами по 10 – 50 чоловік. У цей же час сюди приїздили власники економій. У перші 2 – 3 дні угоди не укладалися, робітники очікували встановлення цін. На ціни завжди впливали попит та пропозиція, очикуємий урожай, стан погоди. Після визначення цін робітники на протязі трьох днів наймалися в економії [5;36]. Пани Вассали також оголошували набір робітників до своєї економії на контракт. На місці сучасного сільського парку були побудовані бараки, де жили ці робітники. Навколишні господарі також прибували до Кларівки в пошуках робочої сили. Робітники, чекаючи, поки їх прийдуть наймати, спали, а щоб їх не будили - на голих п’ятах писали ціну, за яку вони згодні працювати. З часом таких робітників збиралося дуже багато, деяким з них взимку просто нікуди було йти, тому вони інколи об’єднувалися у ватаги, здобували собі зброю та грабували навколишні панські маєтки. Виконуючий обов’язки ісправника Кашлич у своєму рапорті на ім’я Таврійського губернатора писав: „В ніч на 21 листопада до сараїв економії Вассала приблизно на 60 підводах прибуло близько 100 озброєних людей, які пов’язали сторожу, зламали двері і взяли близько 1500 пудів жита” [ 21; 2 -3 ].

У 1886 році в Кларівці нараховувалось 68 дворів, 458 жителів, церква, дві лавки, обивательська станція та училище. Вассали, хоча й самі сповідували католицтво і мали в себе в маєтку свій храм, виділили кошти на будівництво в селі православної церкви для селян. У квітні 1883 р. згідно з указом Таврійського губернського правління було передано казенної землі 50 га, відрізаної від села Іванівки для забезпечення Кларівської церкви. До цього часу найближча церква знаходилася у селі Красне Скадовського району. На ремонт храму у 1886 р. сільська община виділила 600 крб., на утримання духовенства – 120 крб. [ 9 ]. Також поміщики Вассали опікувалися народним училищем. Школа в Кларівці була відкрита в 1876 р.. У сусідніх селах Бехтерах та Новософіївці також існували школи, але вони були дещо меншими за площею. У 1878 р. школа стала земською. Складалася вона з двох класних кімнат. Загальна площа становила 167 кв. аршин. На одного учня приходилося 3,4 кв. аршин. За архівними даними в цьому училищі в 1884-1885 рр. навчалися 38 хлопців та 10 дівчат. Училище фінансувалося земством, сільською общиною та місцевими землевласниками Вассалами. У 1884 – 1885 рр. на утримання школи була виділена сума – 345 крб., з них 330 крб. йшло на платню вчителям. Міністерство освіти нічого не виділяло на утримання школи, 330 крб. виділяло земство, 15 крб. – сільська община. Школа в Кларівці була збудована бувшим попечителем Кларівського приходу паном Кульбочкой [10]. 1896 рік – вчителем у Кларівській народній школі працював Микола Петрович Сіренко. У 1904 році у вчителів Кларівського народного училища Тита Павловича Колісниченка та його дружини Марії народився син – Олександр. Випускники училища складали іспити на отримання свідоцтва про закінчення початкового народного училища, мали право не відбувати військову повинність і викладати в початкових школах. (Додаток Е). По даним 1886 р. на 458 жителів села грамотних було 58 чоловік (з них 28 учнів). Діти місцевих селян навчались разом з дітьми найманих, що працювали в економії Вассала. Одними з перших вчителів було подружжя Колісниченко Тита Павловича та Марії Федосіївни. Тричі на тиждень до школи приходив піп, діти вивчали Закон Божий. Учні школи співали в церковному хорі. За провину учнів били лінійкою по руках. Вчитель Колісниченко Тит Павлович не дотримувався постів, не любив ходити до церкви, читав заборонену літературу. Очевидно, через це він змушений був покинути роботу в школі. У 1908 році прибула в село вчителька Бублик Ганна Родіонівна. Вона працювала в шкільному закладі на протязі 48 років.

У музеї історії села Круглоозерської ЗОШ зібрано багато цікавих експонатів, які розповідають про побут жителів села Кларівки. У кожній селянській хаті були рогачі, якими витягували з печі горщики, макітри, в деяких господарів були навіть самовари. Господині користувалися дерев’яними рубелями для прасування, кожна вміла прясти, воду від криниць носили на коромислах, а дерев’яні корита використовували не тільки для господарських потреб, а й для замішування тіста. За спостереженням досвідчених господинь, в такому кориті краще підходить тісто. У землеробстві використовували колісний плуг. Для складання сіна використовували дерев’яні вила, врожай збирали серпами. (Додаток Є). Селянське малоземелля, приналежність землі сільській громаді стали причинами гострої аграрної кризи в Російській імперії. Указ 9 листопада 1906 р. забезпечив кожному селянину можливість закріпити у власність частину землі, яка належала сільській громаді, встановлював порядок закріплення її в одному місці, надавав право бажаючим переходити на відруби, які створювалися з надільної землі, яка належала сільській громаді. У губерніях стали створюватися комісії по землевпорядкуванню. 15 вересня розпочала свою роботу Дніпровська повітова землевпорядкувальна комісія. Серед районів імперії, де найбільш за все було бажання селян до розверстання земель, виділялися Херсонська й Таврійська губернії. У степовій зоні ґрунти були в основному однорідними. Майже ніхто з селян не вносив добрив, не мав „пару", сіяли хліб по хлібу. Тому різниці між окремими ділянками не було. Усі ці умови полегшували здійснення на практиці загальних розверстань і виділенню окремих ділянок до одного місця. Важливим інструментом у проведенні реформи був Селянський банк, який був створений для продажу селянам земель. Банк також скуповував у поміщиків за вигідними для них цінами землі, які потім продавав селянам. До 1 січня 1911 р. Селянський банк придбав у Херсонській губернії 174 володіння площею 172137 десятин, а в Таврійській губернії – 86 володінь площею 153711 десятин. Столипінська реформа відкрила шлях для зростання й удосконалення середнього й великого селянського землеволодіння. Заможні селяни стали основними виробниками сільськогосподарської продукції в країні.