Народна пам'ять – найдостовірніше історичне джерело минулого. Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок в цій книзі написано кривавим кольором. Особливо важкі спогади про голод. Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду. І удвічі страшніше, що вмирали люди на родючих землях, на полях, всіяних житом і пшеницею. Чому вмирали? Бо забирали все. Все, до останньої зернини. Голодні 1932-1933 рр. дослідники називають по-різному: голод, великий голод, Голодомор. Мабуть, також тут потрібно вживати й термін "геноцид", що за нормами міжнародного права означає повне або часткове винищення національної, етнічної чи расової групи. У пам'ять про страшні події Голодомору та геноциду українського народу 1932-1933 рр., весь 2008 рік указом Президента оголошено Роком Пам'яті. Кожного року 24 листопада в Україні і в світі відзначають День Пам'яті й Скорботи, у багатьох домівках запалюють на підвіконнях свічки. Україна завмирає у скорботній Хвилині мовчання.
Чому відзначається цей день саме в листопаді? Бо найстрашніший голод припав на період від квітня 1932 по листопад 1933 року. Саме в ці 500 днів померло від голоду більш ніж сім мільйонів людей. Щохвилини помирало 17 чоловік, щодня – тисяча. А голод тривав і далі, тож деякі дослідники наводять цифру і в десять мільйонів. Обліку, як відомо, тоді ніхто не вів. Особливо багато загинуло від голоду цвіту нації – дітей. Висновки лікарів: "від дистрофії", "від виснаження", "від виразки шлунку". Не минула кістлява рука голоду і село Круглоозерку (колишню Кларівку). Для дослідження подій, які сталися 75 років тому, для збору свідчень жертв Голодомору при Круглоозерській сільській раді, як і по всіх населених пунктах нашої держави, була створена науково-пошукова група, учасником якої був і я, автор цієї роботи. До складу групи входили також учні та вчителі Круглоозерської ЗОШ. Ми обійшли домівки наших односельців старших 85 років і записали їхні свідчення про голод 1932-1933 рр., який вони пережили будучи дітьми. Учні записали спогади Сакової Наталії Григорівни, Кравець Лідії Іванівни, Василиненко Ольги Олексіївни, Річняк Анастасії Свиридівни. Заслуговує подяки всебічна підтримка з боку голови Круглоозерської сільської ради Кравчика С.П.
Одна справа, коли читаєш про події Голодомору в газеті, а зовсім інша, коли тобі про це розповідає очевидець. Тут і емоції, і сльози, і, навіть, острах: "А нічого мені не буде за те, що я вам розповіла?". Так, люди й досі з настороженістю відносяться до подій 75- річної давнини, досі бояться вголос говорити про них, "бо раніше влада забороняла". Але, як відомо з історії, на багато років можна засекретити архіви, можна приховати документи. Можна замести сліди злочину й не раз переписати історію, щоб догодити владі. Та з пам'яттю народу нічого зробити не можна. Правлячий режим завжди намагався приховати причини і масштаби трагедії: зокрема осіб, відповідальних за виявлення в ході перепису населення 1939 року фактів дискримінації українського населення та його високої смертності розстріляли. У секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в "особливих папках" з особливим режимом зберігання. Питанням відновлення історичної пам'яті, оцінці подій голодомору, вшануванню його жертв належна увага стала приділятися вже у роки незалежності України.
Дослідження подій Голодомору 1932-1933 рр. має величезне значення для нащадків, адже саме сьогодні небайдужі до цієї справи люди роблять велику справу, записуючи свідчення вже небагатьох очевидців тих страшних подій.
Бригади, які відбирали в людей хліб та інші продукти, дуже часто використовували при цьому малих дітей. Їх пригощали цукерками й питали, де батьки ховають хліб. Діти, ласуючи такими недоступними по тим часам ласощами як цукерки, досить часто розповідали про місця схованок, через свій дитячий вік просто не розуміючи, чим це обернеться для родини. Про такий випадок зі свого дитинства згадує жителька с. Круглоозерки Сакова Наталя Григорівна 1924 року народження: "Мій батько був мірошником, тому заховав зерно в млині, а ті, хто були в бригаді, прийшли до нас з цукерками й пригощали нас, дітей, розпитуючи, де батьки поховали хліб. Я була мала і цього не розуміла, тому й сказала, що батько заховав хліб у млині". Про схожий випадок з дитинства свого батька, уродженця с. Кларівки, згадує вчителька української мови нашої школи Овчиннікова Ольга Василівна у вірші "1933-й. Світлій пам'яті мого батька Овчиннікова Василя Яковича присвячую".
Деякі мої односельці боялися ділитися інформацією. Деякі ні. Серед таких людей похилого віку була Якименко Варвара Микитівна 1918 року народження. Під час своєї розповіді на її очах час від часу виступали сльози. Напевно, досить глибоко сидить згадка про ті роки, і боляче повертатися у ті страшні роки. Бабуся згадувала: "Дуже добре пам'ятаю, як хотілося в дитинстві їсти. В основному ми їли курай та бовтуху, ховрахів. Думки голодних дітей були тільки про те, щоб хоч покуштувати крихту хліба чи коржика". Сакова Наталя Григорівна розповіла, що: "У колгоспі варили галушки з олією, щоб годувати тих, хто там працював. Помню, що дуже пахли ті галушки, але ми їх не їли, бо батьки спочатку до колгоспу не вступили. Дітей колгоспників і в школі кормили, а чиї батьки не були в колгоспі, то вчителька від столу відводила за руку й не підпускала до їжі. У нас вдома активісти забрали навіть варену кашу. Цей горщик стояв захований у печі. Вони забрали кашу, сказали, що в колгосп свиням. Була за селом плантація моркви, її не встигли вирвати, вона так і померзла, то її копати не дозволяли й ганяли людей. Понад морем ми збирали равликів і варили з них суп. А також нас від голоду спасали дохлі коні. Коли в колгоспі дохли коні, то їх закопували за селом. Ми з мамою вночі з мішками та ножами ходили на це кінське кладовище й викопували коней, відрізали м'ясо й несли додому. Поки мама викопувала, я стояла й слідкувала, аби нас ніхто не помітив. Дома ми варили конину, а щоб вона мала кращий смак, її підсолювали. Солі не було, то ми брали її з озер, які навкруг села. Ця сіль була дуже брудна, але все ж таки це була сіль. Нам ця їжа здавалася такою доброю!"
Кравець Лідія Іванівна 1922 року народження, згадує: "Мого батька забрали до тюрми в 1932 р. за невиконання госпоставки. Мати пішла до батька в тюрму і залишила нас самих вдома. Прийшла бригада і давай забирати все, що було в домі. У кладовці в глечику стояла мука, вони забрали ту муку. Їжі в домі не було ніякої. Бригада почала довбати стіни, ми всі плакали. Сусідка Головко Євгенія принесла нам вранці трохи хліба й кислого молока."
Бардачова Ганна Іванівна 1915 року народження: "Наша сім'я не дуже голодувала, оскільки батько займав гарну посаду. Одного разу сталася така історія. На лежанці в нас стояв мішок з кукурудзою. І серед дня молодий юнак вривається до хати і похапцем набирає цю кукурудзу в кармани. Якраз мій батько зайшов до хати, то він дав цьому хлопцеві кукурудзи і відпустив". Чепіль Любов Григорівна 1927 року народження: "У голодовку я не хотіла вранці йти до дитячого садка, бо дітей, які помирали від голоду ховали в нас на очах. Мені було дуже страшно, я думала, що помру також". У дитячий пам'яті залишилися спогади про безчинства влади, сільських активістів та членів загонів, які конфісковували хліб. Кравець Лідія Іванівна: "Мого батька за зрив госпоставки засудили на 10 років. Він захворів в тюрмі на туберкульоз та помер. Після його арешту господарство забрали, речі, які були в хаті, теж забрали і виставили на торги. Сім'я пішла жити в сарай, а тоді й звідтіля вигнали. Активісти перевертали "вверх дном" всю хату, довбали стіни. Були випадки, коли люди бачили в домівках цих людей (хто входив до складу бригад), свої речі."
Сакова Наталя Григорівна: "Відбирала хліб бригада з місцевих комсомольців. Туди входили Теленик, Бондаренко (імен не пам'ятаю). Вони ж і знімали дзвони з церкви та руйнували церкву, а невдовзі й померли неодружені. Мого батька за те, що не вступив до колгоспу, посадили на 6 років. Наша родина мала млина, тому вважали, що ми були багаті. Коли батько сидів у тюрмі, прийшли комсомольці, вивели на вулицю мою маму й вимагали гроші. Не знаю, чи були в нас ті гроші, чи ні, але маму били й відливали водою на морозі, й знову били й требували гроші. Вона вирвалася від них, на дворі була хурделиця, й втекла до сестри аж у Чалбаси. Там вона переховувалася в погребі деякий час, навіть шила одіяла й цим заробляла гроші. Нас залишилося вдома троє дітей:1922,1924,1927 років народження. Сиділи ми всі на нетопленій печі, вкриті кожухом і ряднами".
Річняк Анастасія Свиридівна 1920 року народження, уродженка села Круглоозерка: "Заарештували мого батька, ми навіть не знали за що. Мама розпитувала у трьох відділках міліції, але він в жодному не був зареєстрований, а покарання відбував. Потів його відпустили, та він навіть додому не міг дійти, настільки був безсилий. У однієї жінки активісти хотіли відібрати бочку з вівсом. Вона мала чотирьох дітей. У відчаї вона схопила сокиру й сказала zкщо хтось підійде до бочки, зарубаю, мені вже втрачати нічого. Мама закопала в городі буряки та картоплю, активісти знайшли, усе відібрали й розділили в нашій присутності. Забирали не тільки продукти, а й гарний одяг та меблі. Мама закопала на городі швейну машинку, потім ми її відкопали, завдяки цьому й вижили, бо мама обшивала людей. Як зараз пам'ятаю, як зрубали ми з матір'ю деревце, а наш сусід Гаврик пішов і доніс, влада приїхала і відібрали на дрова. Був такий випадок, що в людей знімали з хати черепицю."
Усі, кого ми опитували, говорять, що в дитинстві бачити смерть для них було звичайним явищем. Сакова Наталя Григорівна: "Пам'ятаю чоловіка на прізвище Овчинніков. Він йшов по дорозі з Залізного Порта, де просив їжу й помер. У 1933 році помер Пилипейко Григорій, а потім і його сім'я. Від голоду померла дружина дяка Курило (імені не помню). Мені, хоч я ще була дитиною, доручили її поховати. Погрузили ми її тіло на бричку запряжену волами. За те, що я похоронила дякову жінку, сільська рада видала мені 150 г. фуража".
Кравець Лідія Іванівна 1922 року народження, уродженка села Круглоозерки: "Якщо батьки помирали, то діти були самі, поки не помруть, ніхто їх не забирав. Навіть, якщо помирали люди, то не у всіх були сили вивезти померлих на кладовище і ховали в городах".
Бардачова Ганна Іванівна: "Коли померлих від голоду ховали на кладовищі, то, щоб не рити по декілька ям, закопували всіх в одну, навіть без домовини. На гарбу клали трупи як снопи. Хандій Лукія була ще жива, але дуже виснажена, то її поклали на віз разом з іншими трупами і везли закопувати. З останніх сил вона озвалася, що жива". Деякі люди голодуючи, втрачали людську подобу, вбивали та їли навіть власних дітей. Про такий випадок згадала жителька нашого села Річняк Анастасія Свиридівна: "Жила одна самітня жінка з дочкою. У них вже не було чого їсти і вона покликала дочку до колодязя, але сама не змогла її вбити і попросила її заглянути в колодязь. А потім зіштовхнула її в колодязь, тоді витягла і з'їла".
Виживали під час голоду хто як міг. Навіть діти змушені були тяжко працювати за харчі. Були випадки, коли допомагали зовсім чужі люди. Річняк Анастасія Свиридівна: "Весь день потрібно було працювати за черпак сорго. Я ходила до села Григорівни і збирала бавовник цілий день, а потім обмінювала на 1 кг хліба". Сакова Наталя Григорівна: "Виживали хто як міг. Ходили до сусіднього села Більшовик, там люди жили краще, то просили в них їжу. Ходили до с. Олексіївки (Лазурне) міняти одяг на картоплю". Кравець Лідія Іванівна: "Мене і брата Шуру мати виганяла з дому, щоб ішли в люди, щоб хтось дав поїсти. Так ми мандрували до діда в Первомайське через Софіївку, Калинівку. Дід пас овець і їм видавали фураж. От він і відсипав нам трохи й ми несли додому, бо вдома нас чекали голодні діти і мама. Допомагали виживати добрі люди. Коли нас вигнали активісти з хати, то ми пішли жити до циганської родини по сусідству. Жили ми з ними три роки. Разом з ними ловили їжаків, ховрахів, зайців, їли - так і вижили. З 1933 року я пішла працювати в ясла, гляділа малих дітей, а там давали 200г хліба й баланду. Я баланду похльобаю, а хліб додому несу, бо дома голодні брат і сестра".
Ось такі вони спогади односельців, котрі пережили Голодомор. Хочеться відмітити, що протягом 2007-2008 років у нашому районі встановлено 13 пам’ятних знаків жертвам Голодомору. На сьогодні видана накладом у 100 примірників районна книга Пам’яті. До неї увійшли свідчення очевидців, зібраних активістами 23 науково-пошукових груп нашого району, серед них є спогади і моїх односельців. Нажаль документів, що засвідчували б ці злодіяння зовсім мало. Радянська влада зробила все можливе, щоб сховати правду про геноцид. Проте вона зробила велику і єдину помилку: не врахувала пам'ять людей, що не пропаде і не згине, що житиме вічно, передаючись із вуст в уста.
