Літературний клуб "Душа"

О незабутній край херсонський!
Веселка з моря воду п'є.
Утравах спалених на сонці
Роса срібляста виграє.

Поглянь, вже вишня зацвіла,
Голубоокі загасають небеса.
По гіллі вітерець блукає
Пелюстки білі обриває.

Падають яблука стиглі,
Котяться у траву.
Вітер у віттячку скиглить
Кличе осінню пору.

Тополі мов солдатські наречені
Роняють листя на граніт.
То сльози спомину священні,
Як пам'ять проминувших літ.

Під вікном у мами вишенька всміхається.
Рясним білимцвітом в душу зазира…
Коли я приходжу,до землі вклоняється
І сумує гірко,як мене нема…

Средь проблесков надежды, суеты,
Сквозь бури, вой и падание пепла,
Порой так не хватает простоты,
Любви, конечно, и немного света.

В моем городе снова не дождь, тихо, падает нежно.
Ты ко мне уже не придешь, отшвырнув все слова так небрежно.
И из вида, из смысла лица, не увидев все тени.
Ты меня уже не найдешь, я не смысл, я только забвение.

Я умолял тебя тысячу раз,
Я сказал тебе все, что мне нужно –
Чувства, мысли. Обрывками фраз,
Ты была для меня безоружной.

Гей, дівчата, годі вишивати,
Час прийшов на калиту тісто задавати,
Ситом потрушу борошенце біле,
Доленьку свою, щоб скоріш зустріла.

Пелюстками, що квітнуть на весні,
І зорями, що сходять на світанку,
Малюю образи в розбитому вікні,
Й читаю на ніч ще ту саму танку.